Упродовж Другої світової війни на території нацистської Німеччини, її союзників та на окупованих Райхом землях працювало приблизно 13,5 млн. чоловіків, жінок і дітей із 26 країн Європи. З них понад 4,5 млн. були військовополоненими та 8,5 млн. становили цивільні робітники і в'язні концентраційних таборів. Жителі окупованих територій Радянського Союзу становили в Райху найбільшу групу іноземців. Так у серпні 1944 року в німецькій економіці працювало понад 7,8 млн. іноземних цивільних та військовополонених, з яких майже 3 млн. були доставлені з СРСР. Якщо врахувати, що 50% цих радянських робітників (за обчисленнями станом на 1.03.1946) "Цивільної комісії обліку жертв злодіянь німців на території СРСР" з України було вивезено 2 023 112 осіб, загалом із республік СРСР – 3998796 робітників. (Див.: Полян П. Жертвы двух диктатур: Жизнь, труд, унижения и смерть советских военнопленных и остарбайтеров на чужбине и на родине. – 2-е изд., перераб. и доп. – М., 2002. – С. 735-738.) були вивезені з території, сучасної України (за різними оцінками від 1,7 до 2,4 млн. осіб), то українці становили одну з найчисельніших груп іноземців, які працювали в Райху. Майже кожна українська родина зазнала лиха трудових депортацій, кожен із 40 жителів окупованих областей України під цивільним або військовим управлінням був вивезений до Німеччини (до серпня 1943 р.). Примусова праця в нацистській Німеччині та повоєнна радянська політика репатріації драматично позначилася на долі мільйонів жителів України, радикально змінивши їх життєвий шлях.
Від агітації до депортації
Напередодні війни нацистське керівництво не планувало використовувати у промисловості Німеччини робочу силу з окупованих територій Радянського Союзу (у тому числі й з України). Навпаки, розроблялися плани масового винищення мільйонів місцевих жителів (генеральний план “Схід”) й німецької колонізації захоплених радянських земель. Зрив планів „блискавичної війни” восени 1941 р., необхідність проводити тривалу позиційну війну та мобілізовувати все більше німецьких селян та робітників до армії змусили А. Гітлера відступити від своїх попередніх планів знищення й погодитися на використання населення із окупованих територій Радянського Союзу.
Спершу, нацистські функціонери покладали свої надії на більш ніж мільйонну армію радянських військовополонених. Але до кінця 1941 р. з 3,5 млн. червоноармійців, які потрапили у полон, 60 відсотків пішли з життя. Тому на захоплених територіях СРСР, на відміну від польського досвіду, основна робота зосереджувалася на вербуванні цивільних робітників.
Більшість робочої сили з України було доставлено на територію нацистської Німеччини та її союзників примусово. Але починалося все з вербування добровольців. Першу спробу набрати на роботи до Райху криворізьких гірників німецькі установи здійснили ще восени 1941 р. У підсумку з запланованих 12 тис. робітників на початок 1942 р. вдалося вивезти лише 760 гірників. Масштабну кампанію вербування робочої сили на Сході німецькі установи розгорнули на початку 1942 р. Першочергове значення надавалося великим українським містам Харкову, Києву, Сталіне (Юзівці), Дніпропетровську. Під тягарем безробіття, голоду й невлаштованості населення великих промислових центрів ставало бажаною здобиччю вербувальників.
Перший ешелон із 1117 завербованими робітниками-спеціалістами вирушив із Харкова до Кельна 18 січня, другий – 21 січня 1942 р. відправився до Бранденбурга. Всього в ешелоні було 1142 осіб, з них – 1078 металургів, 57 столярів, 21 будівельник і 18 представників інших професій. 22 січня 1942 р. з Києва відправився перший транспорт з 1,5 тисячами робітників. 24 лютого відбув перший потяг з робітниками із м. Сталіно. 30 січня 1942 р. вирушив вже третій транспорт з Харкова з 1167 працівниками. Особливістю перших наборів була чітка спеціалізація робітників за професіями, перевага надавалася чоловікам зі спеціальністю будівельника, металурга, гірника тощо.
Після запровадження у березні 1942 р. посади Головного уповноваженого з використання робочої сили і призначенням на неї Фріца Заукеля масштаби роботи вербувальних комісій значно збільшилися. Комбінація обіцянок, соціального тиску і брутального терору дозволила німцям, за даними Ф. Заукеля, в 1942 р. депортувати з СРСР понад один мільйон цивільних робітників. Наступний рік позначився для жителів України новою акцією, тепер вже мобілізації працездатних 1923–1925 років народження. Масова «евакуація» жителів України із зони бойових дій, починаючи з осені 1943 року і впродовж усього 1944 року, також набрала характеру повального постачання робочої сили до Німеччини.
Українські примусові робітники в Райху: скільки їх було?
Переважна більшість українських громадян була доставлена до Німеччини з окупованої території України внаслідок жорстокого примусу впродовж 1942-1944 рр. Проте, перші українці опинилися на примусовій праці ще влітку 1939 р. Це були жителі окупованого угорськими військами Закарпаття, яких вивозили на роботу до Австрії. Наступними на початку вересня 1939 р. потрапили до Німеччини галичани – військовослужбовці польської армії, які опинилися у німецькому полоні, а з часом були переведені у стан цивільних робітників. Архівні документи також свідчать, що з вересня 1940 р. українці прибували до Райху в числі військовополонених та цивільних робітників з Франції, яка була центром міжвоєнної трудової імміграції і сюди в пошуках роботи стікалися переселенці з Польщі, і Західної України зокрема. Перші цивільні робітники з радянської України почали прибувати до Німеччини влітку 1941 р. – це жителі областей, що увійшли до дистрикту «Галичина». Робітники з України не були етнічно однорідними. За національним походженням основні групи складалися з українців, росіян, білорусів та кримських татар. Зафіксовані випадки, коли євреї, вербуючись на роботу до Німеччини, рятувалися таким чином від знищення. За різними підрахунками з України (в сучасних кордонах) було вивезено від 2 до 2,5 млн. робітників на примусову працю до Райху.
Правовий статус остарбайтерів
Мешканці України, незалежно від того, поїхали вони до Райху добровільно чи примусово, перебували в однаковому соціальному й правовому статусі, правильніше сказати, безправному становищі. Щоб забезпечити «чистоту німецької крові», попередити розповсюдження впливу „більшовистської пропаганди” на німців та забезпечити покірне використання робітників зі східних окупованих територій, Головному управлінню безпеки Райху (РСГА) доручили розробити комплекс спеціальних документів, які б регламентували працевикористання радянських цивільних робітників. Один із чиновників РСГА Бернхард Баатц запропонував варіант розпізнавального знаку для цієї багатонаціональної категорії робітників (за аналогією робітників польської національності з Генерального губернаторства, які носили літеру "Р"). Це прямокутник, на блакитному фоні якого були білі літери „ОSТ” – що означало „росіянин”, котрий до початку війни жив у Радянському Союзі. Згодом, цивільних робітників з СРСР за цим знаком стали називати «остарбайтери», тобто східні робітники. Не всі робітники з України були остарбайтерами. Українці з Галичини перебували в Райху в іншому правовому статусі як колишні громадяни Польщі.
Основні положення стосовно використання «цивільних росіян» були викладені у т.зв. „Указах про остарбайтерів”, підготовлених спеціальною комісією РСГА і підписаних Г. Гіммлером 20 лютого 1942 року. Вони передбачали контроль над їх працею, пересуванням, дозвіллям і навіть статевим життям. Остарбайтерів утримували в спеціальних таборах під суворою охороною, їм заборонялося залишати табір, окрім як для виходу на роботу. На виробництві їх необхідно було ізолювали від німецького населення, й від решти іноземних робітників і земляків-військовополонених. Обов’язковим було постійне носіння на верхньому одязі розпізнавального знаку „OST”. Заборонялося задоволення духовних потреб, відвідування церков та інших установ культу. Зарплата остарбайтерів становила не більше 50% заробітку німецького робітника, з якої вираховували кошти на їх утримання. Норми харчування остарбайтерів були найнижчими серед інших категорій іноземних робітників в Райху. Була розроблена спеціальна система нагляду та контролю за остарбайтерами, вони мали відмінну від інших іноземців систему штрафних санкцій за трудові та політичні провини – від тілесних покарань до відправки на декілька тижнів до штрафного і концентраційного табору. За статеві контакти остарбайтера з німецькою жінкою передбачалося смертна кара для партнера і концтабір для партнерки.
Упродовж війни законодавство щодо східних робітників змінювалося. Наприкінці 1942 року їм дозволили листуватися з рідними (надсилати 2 листівки на місяць), з листопада 1943-го – виходити за межі табору з дозволу керівництва у 1944 р. знак "ОSТ" модифікували на знаки з національною символікою для українців, росіян і білорусів, прирівняли норми харчування радянських робітників до норм інших іноземних робітників. Проте, східні робітники до кінця війни продовжували залишатися найбільш безправною і гнобленою категорією іноземців у Райху.
Соціальний портрет на тлі колючого дроту
Шанси на виживання залежали значною мірою від того, куди робітник потрапив працювати: на державне виробництво, де умови праці і побуту були найважчі, чи до сільського господаря, де легше було прохарчуватися.
Третина остарбайтерів працювала в сільському господарстві, 45% – у промисловості, причому в окремих галузях і підприємствах відсоток робітників з СРСР був ще більшим. Частка радянських робітників на підприємствах видобувної промисловості становила 60%, металургійних підприємствах –52%, в хімічній промисловості – 36%, будівництві –23% транспорті – 52%. За соціальним складом серед остарбайтерів був найбільший відсоток жінок – 51 %, найбільша кількість неповнолітніх – майже 41% серед чоловіків, і 60% серед жінок. Саме дуже молоді остарбайтерки з 1943 року були найбільш затребуваними робочими руками на промислових підприємствах, оскільки їх продуктивність була високою, а зарплата – низькою і на них не розповсюджувалися положення німецьких соціальних законів для жінок. На відміну від їх колег – чоловіків, жінки були більш слухняними і німецькі органи влади не боялися їх організованого спротиву. Крім того, вони були часто беззахисні перед сексуальними домаганнями керівників таборів та інших німецьких начальників, так само як і своїх земляків. Таким чином ця категорія підпадала під подвійний гніт і як радянські примусові робітниці, і як жінки.
Повернення на батьківщину
Після завершення бойових дій в Європі в 1945 р. більшість примусових робітників деякий час перебували в таборах переміщених осіб або ді-пі (англ. Displaced Persons (DPs). Згідно міжнародних угод між союзниками по антигітлерівській коаліції (Радянським Союзом, США та Великобританією), ухвалених на Кримській та Потсдамській конференціях у 1945 році, повернення (репатріація) до СРСР була обов’язковою для всіх громадян, які мешкали там до 1939 року. За даними Комісії у справах репатріації при Кабінеті Міністрів УРСР, на 1950 рік в Україні було зареєстровано 1850 тис. репатріантів, серед яких значна кількість колишніх примусових робітників. Ті з них, хто не побажав повертатися до Радянського Союзу і змогли уникнути примусової репатріації, склали т. зв. третю хвилю еміграції з України.
Для організації повернення з-за кордону мільйонів радянських громадян у рекордні терміни було організовано сотні різноманітних таборів і пунктів на території європейських країн і в західних областях СРСР. При союзному уряді й урядах республік і обласних органах влади діяли спеціальні відділи у справах репатріації. Власне, подібна система з тимчасових таборів організовувалася для переміщених осіб і західними союзниками. Це був уже випробуваний спосіб організувати перевезення, забезпечити харчуванням та допомогою мільйони осіб. Різниця полягала тільки в тому, що пріоритетним завданням радянських таборів були все ж таки політична фільтрація і статистичний облік громадян, котрі тривалий час перебували за кордоном, а не медична допомога останнім чи надання їм матеріальної підтримки. Основна маса репатріантів проходила перевірку й фільтрацію у фронтових та армійських таборах або збірно-пересильних пунктах наркомату оборони і перевірочно-фільтраційних пунктах НКВС, яку проводили співробітники НКВС, НКДБ і контррозвідки СМЕРШ. За результатами перевірки тільки 58% репатріантів повернулися до своїх родин у місця попереднього проживання. 19% чоловіків були мобілізовані до Червоної армії, ще 14% - до так званих трудових батальйонів, 6,5 % репатріантів було «передано в розпорядження НКВС», тобто арештовано, а 2% працювали в збірних таборах або інших радянських військових частинах і установах за кордоном. Але й тим, кому дозволили повернутися додому, потрібно було знову пройти перевірку в органах держбезпеки, за результатами якої на кожну особу заводили так звану фільтраційну, справу що тривалий час зберігалася в архівах Комітету державної безпеки і становила державну таємницю. У1993 р. вони передані до державних обласних архівів України.
Таким чином, незважаючи на декларовані радянською державою права і свободи репатріантів, у реальному житті політичний статус людини, яка поверталася до СРСР із-за кордону, фактично мало чим відрізнявся від статусу кримінального злочинця – ті ж самі бесіди з працівниками НКВС, НКДБ, заведення спеціальної „справи”, обов’язок реєстрації в міліції, заборона проживання в столичних містах.
Компенсація
У 1946 р. Міжнародний військовий трибунал у Нюрнбергзі визнав нацистську практику вигнання та примусової праці іноземців як злочин проти людяності і грубе порушення норм міжнародного права. Проте, питання визнання примусових робітників жертвами нацизму та їх права на компенсацію тривалий час перебувало поза межами міжнародно-правового та внутрішньодержавного регулювання.
У 1993 р. закінчилися переговори між об'єднаною Німеччиною та СРСР (РФ), що тривали з кінця 80-х, про виплату гуманітарної допомоги колишнім примусовим робітникам з СРСР. Для цього ФРН надала у розпорядження Фондів "Взаєморозуміння і примирення", створених у Києві, Мінську та Москві 1 млрд. марок. Указом №453 КМ України від 16.07.1993 р. було засновано Український національний фонд "Взаєморозуміння і примирення", а також його регіональні представництва. Станом на 1.09.1999 р. гуманітарні виплати в Україні отримали 631375 осіб, на що було виділено 377407 тис. німецьких марок.
Доки існував СРСР, колишні примусові робітники не створювали й власних громадських організацій. У 1988 р. в Києві за підтримки Радянського дитячого фонду ім. Леніна відбулася перша всесоюзна зустріч колишніх в'язнів нацистських концтаборів. Її учасники стали фундаторами створення у 1991 р. Української спілки малолітніх в'язнів нацистських концтаборів, а в 1998 р. – Української спілки в'язнів жертв-нацизму (УСВЖН), яка є офіційним виразником інтересів і колишніх примусових робітників. У березні 2000 р. Верховна Рада України ухвалила закон „Про жертви нацистських переслідувань”, де визначені правові, економічні та організаційні засади державної політики стосовно цієї категорії громадян, в т.ч. і колишніх остарбайтерів, гарантовано їх захист та збереження пам’яті про них.
Під потужним міжнародним тиском у вересні 2000 р. в ФРН був створений Фонд "Пам'ять, відповідальність та майбутнє", в якому взяли участь не лише держава, а й промислові кола Німеччини. Завданням Фонду стала виплата не гуманітарної допомоги, а саме компенсації колишнім примусовим робітникам. За результатами діяльності Фонду " Пам'ять, відповідальність та майбутнє " до червня 2007 р. (коли офіційно було завершено виплати ) 1,6 млд. людей в понад 100 країнах світу отримали загалом 4,37 млрд. євро. В Україні УНФ "Взаєморозуміння і примирення" здійснив виплати 471 000 претендентам у т.ч. і колишнім остарбайтерам та їх спадкоємцям, у розмірі 867 млн. євро.